Nĭ hăo! Wō jiào xiăo huā

Із китайського щоденника магістра кафедри публічного права юридичного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича Юліани Слабіцької.

Як часто ми з вами чули від батьків чи то від викладачів слова: «Думки матеріалізуються»?! Кожен із нас за своєю природою – мрійник.

Звісно, мрії бувають різними: маленькими і великими, божевільними і цілком буденними, якими завгодно. Моєю було поїхати вчителювати у Китай (навчання людей англійської мови – мій перший фах). Я збрешу, якщо скажу, що  не боялася, не вагалася, а просто зібрала валізи й полетіла опановувати іншу частину світу. Я довго виношувала саму ідею, боялася, чи все вдасться. До останнього вагалася, чи вчиняю правильно. Я сідала в літак, який мав залишити мене буквально «in the middle of nowhere»[1], величезній столиці величезної країни, мову якої я не знала.

І тут ви скажете, дайте вгадаю: «Там всі розмовляють англійською». А я скажу: «Я теж так думала». Усі ми мислимо в якісь мірі однаково: їдеш у Європу чи в Китай і думаєш собі: «Там всі англійську розуміють, не пропадеш». Так, можливо не пропадеш у великому місті, бо завжди знайдеться декілька людей, які хоч трішки розмовляють англійською, але у маленьких містах ситуація зовсім протилежна, власне як і у нас.

Проблема № 1 – мова. Тут, мабуть, доречно буде провести паралель між Україною та Китаєм. Хтось із вас знає про Китай більше, хтось менше. У Китайській Народній Республіці розмовляють, як ви вже здогадалися, китайською. Китайська  мова має велику різноманітність діалектів. Ви скажете, що в українській мові діалектів також чимало, але дивімося правді у вічі: ми один одного зрозуміємо у будь-якому випадку, китайці ж – ні. Якось я їхала разом із своєю колегою – китаянкою в автобусі, біля нас розмовляло двоє людей, але оскільки я «tinbudong»[2], то попросила її перекласти зміст розмови, на що та відповіла: «Я їх не розумію, вони спілкуються на діалекті». І це були місцеві люди, які приїхали із місцевого села, а не з іншої провінції.

Китайці надзвичайно вмотивований, цілеспрямований народ, який прагне швидко і якісно вивчити англійську мову. Не секрет, що чим менша дитина, тим краще їй дається вивчення іноземної мови і часто навіть не однієї. Саме це й спонукає багатьох батьків віддавати своїх дітей до мовних шкіл, де вони, починаючи з трьох років, приступали б до вивчення англійської мови. Хочете вірте, хочете ні, але можна зустріти й такі «кадри», які приводили двохрічних дітей, які й китайською не розмовляли, на демоуроки. Варто зазначити, що таке «задоволення» коштує доволі немало і далеко не всі батьки можуть дозволити собі віддати дитину до мовної школи. Але що не зробиш і чим не пожертвуєш заради знання іноземної мови твоїм продовженням.

Проблема   № 2 – вивчення китайської. Усі мої друзі, мої батьки, власне, всі, хто знав, що я їду на рік у Китай, казали: «Ой, та за рік вивчиш мову, приїдеш додому і тобі зі знанням китайської майбутнє забезпечене». Я теж частково так думала і в це вірила. Я погоджуся із твердженням, що знання китайської мови сьогодні надзвичайно перспективне надбання. На жаль чи на щастя, реальність вивчити китайську мову дорівнює: а) надзвичайно потужному бажанню  і такій же мотивації + б) сильному коханню до мови + в) зібраності та терплячості. Якщо ви прожили рік чи навіть два у Китаї і не вивчили мову, не хвилюйтеся. Я знаю людей які і за дванадцять років проживання у даному мовному середовищі її не вивчили. А все тому, що так і не змогли знайти доданків а) і б).

Мій рівень китайської – початківець із початківців. Чотирьохтональна мова, чотири значення одного слова, тут вже ніби знаєш, що shí – це десять, але ж ні, то дієслово бути, бо наголос shì, а не shí. Мої перші спроби заговорити китайською були, та і є досі смішними. Якось я вивчила дома дві фрази, потренувалась як належить, прийшла у школу і давай з порогу видавати все, що знаю. І мене зрозуміли, лише сказали, що розмовляю на діалекті сусідньої провінції. Тому якщо хтось коли-небудь нарікатиме на те, що англійська важка у вивченні, відправлятиму вас, дорогенькі, на курси китайської.

Проблема  № 3 – освіта. Усі ми вчилися в школі, хтось зараз продовжує навчання, хтось уже працює. Як життєвий досвід, так і досвід навчання у кожного різний. Хтось нарікає на недолугість освітньої системи у школи, хтось бачить недоліки освіти у ВУЗах. Власне, ми рідко чим задоволені, за тією однією причиною, що ми прості смертні, які за своєю природою просто не можуть бути всім задоволеними. Не знаю, як там із кількістю учнів у класі у обласних центрах, знаю що у районних на один клас припадає близько 30 дітей. Багато батьків обурюється, та й вчителям також не мед, спробуй лиш привернути їхню увагу, заспокоїти і, звісно, опитати. Ні для кого не секрет, що Китай одна з найбільш перенаселених країн земної кулі. Думаю, не важко здогадатися, скільки осіб приблизно навчається у одному класі, в маленькому місті. Поняття маленьке місто за мірками Китаю трішки відрізняється від нашого уявлення.  Я жила у маленькому місті Лоян, провінція Хенань, чисельність якого нараховує на сьогодні 6,5 млн. жителів.

Ну як, ви вже вивели приблизну цифру? Я  підозрювала, що у класі при такій кількості населення щонайменше 40 дітей, але щоб 60 навіть подумати не могла!? Я вирішила запитати у свого колеги: «Джекі, скажи мені як можна щось вивчити при такій кількості учнів?» Джекі ж пояснив, що ті, хто хочуть вчитися сідають на перші ряди, ті, кого навчання не цікавить, залишаються далеко в кінці класу. Ви, мабуть, скажете: «Це ж як напевно шумно у класі!» Я відповім, що не шумно, бо тут питання дисципліни навіть не стоїть. Не шумно із однієї простої причини – поваги до вчителя, педагога, яка сформована батьками і суспільством. А ще трішки боязко бути покараним. Діти із сіл змушені їздити вчитися у місто, жити у гуртожитках закріплених за школою і лише на вихідних вони можуть бувати дома. Школи величезні, але, як на мене, того комфорту, який  вчителі та батьки намагаються спільними зусиллями створити у класах наших шкіл, немає. Там шкільні класи чимось нагадують просторі тюремні камери.

В Україні ж ставлення до школи дещо інше. Сьогодні часто не стільки учні, скільки буває їхні батьки проявляють відверту неповагу до вчителів, їхньої праці, хоча всюди по-різному.

У китайських університетах ситуація подібна до українських. Багато предметів, інколи зовсім не потрібних, багато домашньої роботи, не всі студенти спраглі до знань. А ті, що прийшли туди, аби навчитися, розуміють, що без належної освіти вони не зможуть нічого досягти в житті. Власне, саме за таким кредо їх і виховують дома і в школі.

Це далеко не вичерпний перелік того, як живе, міркує, чим різняться китайці від нас, українців. Всі ми не раз гортали кумедні статті у мережі facebook про повідки для дітей, дитячі штанята із розрізом на попі, собак на велосипедах, любові до іноземців і багато іншого. Тому про кожен казус, смішні та дивні для на нас явища окремо можна писати безкінечно.

Якщо вам було цікаво читати ці нотатки і ви б хотіли підтвердити чи спростувати відомі вам факти із життя китайців чи просто дізнатися більше про життя в Китаї, традиції та звичаї цієї великої азійської нації, коментуйте, запитуйте, цікавтеся!

Магістр VI курсу кафедри публічного права                                                       Юліана Слабіцька

[1] з англ. невідомо де

[2] з кит. нерозумію